На черговому засіданні клубу "Кают-компанія", присвяченому українському кіно, до перегляду був запропонований івльм «Бі́лий птах з чо́рною озна́кою» — український радянський художній фільм режисера Юрія Іллєнка, який розповідає трагічну історію сім'ї Дзвонарів. Події фільму охоплюють 1937—1947 роки. Знятий 1970 року на кіностудії імені Довженка.
2011 року в статті «Фільм як результат чаклунства» (до 40-річчя виходу фільму на екран) кінокритик Лариса Брюховецька відзначила, що «як стверджують Марія Євгенівна Миколайчук та Лариса Кадочникова, ідея фільму належала Іванові Миколайчуку. Влітку 1969 року сценарій фільму був готовий. У № 5 за 1971 рік (у лютому) польський журнал Ekran, який регулярно писав про події в українському кіно, повідомив, що зйомки фільму вже завершено і відбулися його перші покази — на кіностудії та в московському Будинку кіно і що його прийняли з ентузіазмом, визнавши одним з найвидатніших творів радянського кіно останніх років»
Події фільму відбуваються з 1937 по 1947 рік на Буковині, нині Чернівецька область Західної України, в українському селищі на річці Черемош, прикордонному з Румунією.
У цьому селі живе сім'я Леся Дзвонаря. Голод 30-х років і румунізація населення привели до повсюдного зубожіння населення. Щоб вижити, Дзвонар приймає рішення продати синів у батраки. Старшого із них, Петра, заарештовують на ярмарку румунські солдати; молодшого, Богдана, бере в працівники місцевий священик, отець Мирон; решта розходяться по багатих господарствах, займаються сільськогосподарськими роботами, валять ліс.
У священика зростає дочка-красуня Дана, в яку закохані троє старших братів. Вона не може вибрати когось одного, що спричиняє сварку братів. Ця любов буде відігравати велику роль у житті кожного з синів Дзвонаря, але щастя любові не отримає ніхто.
У 1940 році територія переходить до СРСР, солдати прибирають прикордонний стовп, у селі свято. Дана виходить заміж за солдата радянської армії — тракториста Остапа.
Початок війни розділяє братів, вони опиняються по різні боки барикад: Петро служить у Червоній Армії, а Орест прилучився до УПА-ОУН(б). Георгій залишився осторонь. Він закохується в місцеву чаклунку, яку незабаром вбиває румунський офіцер. Георгій біжить шукати правду, іде на війну.
Кінець війни, у село повертається Петро Дзвонар. Повертається до дружини Дани тракторист, але вона його не приймає. Петро не знає, як сказати матері, що батька вбили, не наважується входити до будинку. Зустрівши тракториста, кличе його жити до свого дому. Орест продовжує партизанити в лісах. Прийшовши уночі додому до матері, застає тракториста, якого пізніше прив'язують до трактора з наміром спалити живцем. Петро намагається врятувати його, але трактор вибухає й обидва гинуть.
Повернувся додому Георгій. Контузія позбавила його голосу. Орест сходиться з Даною, вони живуть у лісі. Але вона йде від нього, оскільки втомилася від лісового життя, і повертається до батька.
Орест також утомився ховатися в горах, тому одного разу він виходить на свято в село. Його, самотнього й озброєного, люди цураються: надто багато людської крові на руках партизана. Не звертаючи ні на кого уваги, Орест шукає в натовпі Дану, танцює з нею. Виходить і Георгій, звинувачуючи його у вбивстві Петра. Орест біжить, селяни женуть його як дикого звіра в гори. Георгій вбиває Ореста.
Настають мирні дні. Георгій став лікарем, повернувся в село. Він ставить згорілий трактор пам'ятником, лікує людей. Життя триває.
Лариса Кадочникова, Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Юрій Миколайчук, Наталія Наум, Костянтин Степанков та інші.
Сценаристи: Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук
Режисер-постановник: Юрій Іллєнко.
1971 — Золота медаль — Московський міжнародний кінофестиваль (Юрію Іллєнко)
1971 — Медаль Миру ООН (Юрію Іллєнко)
1972 — Відбіркова премія «Срібні сирени» — МКФ у Сорренто (Італія)
1988 — Державна премія Української РСР ім. Шевченко — «За створення різнопланових національних образів у кіно» (посмертно) Івану Миколайчуку
Зі статті Лариси Брюховецької «Фільм як результат чаклунства»: «„Білий птах з чорною ознакою“ купили чимало країн, він здобув різні міжнародні нагороди: премію „Срібні сирени“ в Соренто, Італія, гран-прі „Золота пектораль шаха Ірану“ МКФ в Тегерані, дипломи МКФ у Сан-Франциско, Белграді, Токіо, Сіднеї, Мельбурні та ін.».